Легенди Львова |

Одного разу розташувався циганський табір на лисинецькому полі, якраз де колись татарів побито було.
Розкинули вони шатра, розпалили багаття. Циганчуки хутенько метнулися збирати ломаччя. Але окрім хмизу почали зносити й кістки, шмаття різне, поламані сагайдаки і списи – одне слово все, що під руки попадалося.
Вночі табір уклався спати, але заснути не зміг. Раптом почулися постріли, засвистіли стріли, задзенькотіли шаблі, заіржали коні – жах якийсь.
Цигани позривалися на ноги, похапали вила, сокири, рушниці, пістолі, і стали боронитися. А татарва напирає з усіх сторін.
– Алла! Алла! – лунає в повітрі.
Цигани й собі стріляти почали. Хто косою махає, хто вилами штрикає – уже й поранені є. Собаки хвости підібрали, виють сполохано. Коні циганські іржать, б’ють копитами, рвуться на прив’язі.
Але – о диво! – жодна стріла не влетіла до татарського табору й жодного татарина так ніхто й не побачив. А як перші півні заспівали, усе враз затихло.
Цигани роззирнулися і побачили довкола повно кісток і черепів людських та кінських.
– Слухайте, з ким же ми билися? – здивувалися усі. – Та ж ми самі по своїх стріляли, самі себе сокирами рубали?
І справді з десяток циганів кривавили. А весь табір завалений кістяками.
Цигани позбирали ті кості і спалили. А наступної ночі знову те саме: шум, тріск, татарське “алла”, постріли і дзенькіт шабель… Цього разу невидимий ворог уже валив намети, поров подушки, пір’я кружляло в повітрі і забивалося в роти.
Цигани похапали зброю, збилися докупи і так до перших півнів простояли. А як розсвіло, побачили, що знову весь табір кістками завалено.
– Що ж воно за напасть така? – будкалися одні, збираючи кості.
– Пора нам звідси чкуряти, – вирішили інші, пакуючи намети. А старі порадилися і сказали:
– Мусимо ті кості поховати. Треба зібрати їх з усього поля.
Так вони й зробили. Позбирали кості, викопали глибоку яму і кинули туди не тільки кістки, але й попіл з багаття. Потім засипали землею, а старі жінки покропили могилу джерельною водою через решето та й по всьому.
І гадаєте табір після цього перекочував на нове місце? Еге, якби ж то так! Не знаєте ви циган. Лишилися вони ще й на третю ніч.
– Нехай там що, а мусимо дізнатися, чи це кості були причоною переполоху.
Позапалювали вони вогні, сидять, люльки курять і чекають, що ж то далі буде.
От і північ настала. Дерева зашуміли, загули, сполохано скрикнула якась птаха. І тут з під землі почувся стогін – тяжкий такий, що аж душу вивертав. Стогін і плач.
І хоча вже ніхто на циганів не нападав, але склепити їм повіки не довелося. До самого світанку земля стогнала і плакала.
Вранці цигани покинули лисинецьке поле.